Агентурні війни, інформаційна контратака і “monkey mind” (1 та 2 частини)
Частина перша
“Проходячи ж біля моря Галилейського, Він побачив двох братів: Симона, що звався Петром, і Андрія, брата його, які закидали сіті в море, бо вони були рибалками”.
Євангеліє від Матвія, 4, 18
Про другу фазу війни багато говорять військові аналітики, як кваліфіковані, так і не дуже. Про її економічні і соціальні особливості так само міркують політики і політологи, профільні фахівці. Виходить таким чином, що мілітарний, фронтовий компонент поступово відокремлюється в масовій свідомості від тилового. Звісно, в тилу активізуються диверсанти і терористи, але опис протидії їм не публічний, лише знаємо, що затримано близько тисячі таких бойовиків.
Частково цей процес стимулює сама влада. Соціально – воно діє стабілізуюче, а в політичному вимірі… ну, скажемо, так собі діє.
Частково це природне явище соціальної динаміки, пожвавлення цивільного життя і намагання зорієнтуватися в нових обставинах, які теж доволі динамічні і не дуже передбачувані.
Між цими двома чинниками утворилася і розширюється “сіра зона” окремої проксі-війни. “Прокладкою” з одного боку виступає інформаційна політика воєнного стану, з іншого – інстинктивне відчуження від обставин смерті.
Я описую цей стан як початок нової довготривалої фази – агентурної війни. Іншими словами, це можна порівняти до стану людського організму, в якому існують бактерії, віруси, різна мікрофлора. Знаходяться, так би мовити, в стані агентурної розвідки, “сплячої” легальної і нелегальної резидентури.
До часу вони ніяк не впливають на стан здоров’я. Але з віком, і особливо з різкою зміною зовнішніх впливів на організм, імунний захист зменшується, а патогенні чинники розквітають. В умовах стресу імунітет знову зростає, але коли психотравмуюча подія минає, організм знову “просідає”.
Перший місяць війни об’єднав самі різні верстви українського суспільства, підвищив політичний імунітет і створив ейфоричне відчуття національної невразливості. Так наприкінці ХІХ століття китайські майстри кунг-фу рід час “повстання боксерів” вірили у захисну магічну силу своїх вправ. Це було істотним мотивуючим чинником, тактичною перевагою. (Аж доки Захід і Росія не організувалися в антикитайську коаліцію, і доки китайська імператриця восени 1900 року не зрадила повстанців).
Наступні наші місяці позначилися зняттям не тільки фізичних обмежень для громадян у вільних і звільнених регіонах України, а й зняттям психологічних самообмежень у публічному інформаційному просторі. Я не маю на увазі високомотивованих людей, які воюють незалежно від того, де знаходяться в даний момент. Вони теж не є невразливими, але про це трохи згодом.
Про стан національної безпеки до війни, про стан відомств, які за неї повинні відповідати і до війни, і зараз, було написано чимало гірких і справедливих слів. Були і схвальні, не без того. Додам від себе в рамках окресленої теми, що всі “переможні” і “зрадливі” тексти коментували відповідні дії чи бездіяльність, виходячи з занижених уявлень про рівень і якість загрози національній безпеці.
Державні інституції ловили ворожу “рибку” чим побільше, образно кажучи, сіткою з дуже великими осередками. Що відбувалося після вилову – то вже залежало від різних обставин. Ловити щось дрібніше не було жвавого інтересу – марудитися так само, а звання, а посади, а пенсія, до якої ще дослужити треба?
Словом, воно, як у всяких рибалок, щось у вилов, щось за борт, а щось і додому.
Визнати, що перед тобою ціле море всякої нечисті, яка завелася дуже давно – це не оперативне, а політичне рішення. Практики як у контррозвідці, так і в нацполіції, якраз бачать реальність реальною. Але вони – інструменти держави, а не судді Дреди.
Держава наша руками електорату тридцять років послідовно собі вибирала в законодавчу більшість комуністів, комсомольців, злодіїв, бандитів, корупціонерів і просто “по оголошенню”. Приблизно от така колоритна історична спадщина. Меншість трохи бунтувала, потім по-тихому домовлялася з більшістю. Бо держава же ж . А на “день вишиванки” взагалі нікого і не відрізниш, поки рота не відкриє.
Це ще не про зраду, а просто про живильне середовище і масштаб залягання агентури. Продовжуючи рибальську тему, є таке, що зверху плаває. А є десь глибоко в вічному мороці такі чудовиська, що їм і назв ще не придумали. І на риб вони точно не схожі.
Трошки історії для розуміння проблеми. В Союзі один штатний співробітник КДБ припадав приблизно на шістсот громадян СРСР, включно з різними оленеводами та їхніми оленями. Наче й не дуже багато. Але, наприклад, лише в 1967 році в “джерела оперативної інформації” було завербовано близько 25 тисяч осіб, що на той час становило 15% всього агентурного апарату.
В 1989 році на одного співробітника східнонімецької “Штазі” (Ministerium für Staatssicherhei) припадало під нагляд 60 своїх і 180 громадян (ще сусідньої і ще ворожої) ФРН. Теж не якийсь там орвелівський показник. Але – архіви Штазі з особовими справами і доносами – це тунелі з паперовими архівами (увага!) загальною довжиною 180 кілометрів. Буквами напишу, бо ви не повірите. Сто вісімдесят. Кілометрів. Шість мільйонів папок з особовими справами. Плюс десять тисяч мішків з недознищеними документами.
Чому ці два приклади (хоча можна було говорити і про інші держави під впливом КДБ) важливі нам сьогодні? Я колись до війни писав про психологію Путіна, як вихідця з КДБ, який служив в Дрездені. Його посвідчення співробітника Штазі датоване 1985 -1989 роками. КДБ і створив Штазі у 1951 році, і це той випадок, коли учень за багатьма показниками перевершив вчителя.
Тільки штатних співробітників там було близько 90 тисяч осіб, на 16 мільйонів населення ГДР, і 200 тисяч позаштатних. Путін керував одним з підрозділів Штазі під грифом “К1”, політична розвідка на території ФРН. Офіцери КДБ і Штазі товаришували між собою, падіння Берлінської стіни було для них шоком. Дехто з німців застрелився, як генерал Бем, дехто, як генерал Фідлер, повісився (може й не самостійно).
Тому, коли ще давніше писали, що Путін відбудовує КДБ, я казав – ні, Путін намагається створити те, що він бачив як ефективне, Штазі, бо Перше головне Управління КГБ для нього було вже фантомом. Структуру більш точну, більш дисциплиновану, з абсолютним агентурним проникненням в усі верстви суспільства по максимуму в усіх країнах. Особистий друг Путіна, агент Штазі з 1974 року “Артур” Матіас Варнінг керував будівництвом газопроводу “Північний потік”.
Друга обставина, чому я згадав агентуру КДБ в радянських республіках і Штазі в ФРН – це чинники, які сильно полегшували вербування. Відсутність мовного бар’єру, спільне недавнє історичне минуле, зрозуміло, хто за скільки продається, і що може бути предметом шантажу або іншого психологічного тиску.
Весь це набір параметрів, включно з безпроблемним переміщенням через кордон і легким працевлаштуванням, був донедавна і у нас. Всі тридцять років. А зараз ще хаотична масова міграція.
Виходячи з вищесказаного, кількість російської агентури у нас – це скромно кажучи, десятки тисяч осіб. Від підлітків та вуличної гопоти – і аж догори.
Так, ми щодень читаємо по кілька повідомлень СБУ про викриття і затримання різного роду дрібних зрадників. “Рибальська сітка” дійсно стала щільнішою. Але “груба риба” її або оминає, або прориває. Безумовно, що є ще багато ефективних дій, про які ми довго не прочитаємо у відкритих джерелах. Але повторюся, контррозвідка – це інструмент, який діє в рамках законодавства, за посадовими інструкціями і законами, які формують політики.
І які іноді в ручному режимі регулювали ці інструкції. Теж про це не раз писалося.
Трохи про європейський та американський театр агентурної війни. Ми бачимо, як в цій фазі, при масштабній підтримці народів, в їхніх країнах масово вигулькують експерти зі своїм “не всьо так однозначно”, від діда-миротворця Кісінджера до якихось молодих ноунеймів з апломбом глибоких знавців України і Московії.
Про Європу скажу, що в момент розпаду СРСР було багато механізмів консервування чинної агентури “на майбутнє”, наведу два.
Один – це людина добровільно заявляла, наприклад, що була агентом Штазі, і така “явка з повинною” не лише позбавляла, згідно законодавства ФРН, кримінальної відповідальності за шпигунство, а й створювала ореол чесної і порядної людини. Справедливості заради треба зазначити, що сотні завербованих інформаторів Штазі самі приходили в контррозвідку здаватися, розповідали друзям і знайомим, але це було ще до падіння Берлінської стіни. І це крапля в морі. Два роки тому, при Меркель (до речі, фрау починала кар’єру прес-секретаркою прем’єра ФРН Лотара де Мезьєра, також агента Штазі на псевдо “Черні”), в ФРН взагалі скасували перевірку на приналежність до Штазі.
Другий – це різні “політичні в’язні”, “дисиденти”, біженці-перебіженці, і всяке таке, що автоматично викликає симпатію і підвищену довіру.
Журналісти – окрема тема, як і кримінальний світ. Один з керівників радянських спецслужб Леонід Шебаршин казав, що розвідники можуть знайти журналіста в будь-якому виданні, який опублікує потрібний текст за гроші або випивку. Напевне від надмірної балакучості він застрелився у 2012 році.
Додам, що агент високого рівня може просуватися нагору буквально десятки років, аж доки досягає цілі. Так було, наприклад, з особистим референтом німецького канцлера Віллі Брандта, Гюнтером Гійомом, який йшов до такого рівня впливу через соціал-демократів двадцять років.
Повернімося до нашої прикрої реальності. Агентурний вплив у демократичній країні, навіть в умовах війни – це далеко не фотографування місць поціляння ракет і поширення рашистської пропаганда в соцмережах. Такої дрібної погані багато, коштують дешево, легко замінюються на таку саму наволоч у випадку викриття, і ніхто за ними в Кремлі не побиватиметься. По ним власне і йде наша оперативна звітність в відкритому інформаційному просторі. Коли майже в кожній єпархії Московського патріархату формувалися збройні банди (їх здебільшого зачистили у 2017 році) – тут теж очевидний склад злочину, включно з попами-кураторами.
Зараз інший етап, коли активність агентури впливає на прийняття чи неприйняття тих чи інших законів (про механізми поговоримо згодом), на розмивання патріотичних переконань, ретрансляцію ідеологем російських агентів на Заході, дискредитацію цивільного керівництва держави і армії.
Створюється враження, що запеклість війни зменшила і переформатувала цю хитру діяльність в пряме шпигунство, але це не так. Нинішній етап агентурної війни навпаки, активізував російську легальну і нелегальну резидентуру по всьому світу, “пробудив” сплячу агентуру, так само, як вони дістають старі радянські бомби і ракети з розконсервації.
Якісь рекомендації на цю тему проблематичні в тому, що вони будуть або незрозумілі читачам і справедливо, хоча й непублічно критиковані професіоналами. Або урочисто-поверхневі, в стилі деяких наших спікерів та “Капітанів Очевидність”. Говорити про необхідність реформування спецслужб – вже говорено-переговорено, я сам у цьому разом з друзями намагався кілька років брати участь, і це печальна історія, достойна Шекспіра, з точки зору драматизму і відчутності результатів.
Потрібна нова стратегічна концепція, пакетна зміна законодавства в сфері нацбезпеки, щоб наші “рибалки” не плуталися в сітках.
Яка? Хто її автор-актор-реалізатор? Спазматичне реформування сфери нацбезпеки ще недавно нагадувало стародавній біологічний експеримент, коли крізь жаб’ячу лапку (оремо від жаби) пропускали електриний струм, і вона сіпалася, як жива.
Ще раз нагадаю, що стратегічні параметри національної безпеки визначають політики. Вони кажуть “на часі” або “не на часі”, і мотиви таких казань можуть бути самі різні. У тому числі і вищезгадані. Люструвати себе політики не змогли, декомунізація ще раніше перетворилася на огидний фарс. Лише зараз через РНБО і суди почалося якесь “видавлювання кацапа з себе по краплі”.
Громадянське суспільство? Воно, звісно, має рацію. Але тепер має ще й кулемета. І у цій делікатній ситуації воно, безумовно має право голосу, але не право “стріляти на голос”. Бо про “дружній вогонь” ми вже начулися. А дехто й набачився. Малограмотні мантри про “український Моссад” глохнуть при аналізі оперативних спроможностей добровольчих формувань територіальних громад.
Профільні відомства? Традиційно чутливі у всьому світі “кото-собачі” стосунки правоохоронців і спецслужб, в українській своїй версії вже мали низку трагіфарсів. Хотів написати “до війни”, але після 2014 року була коротка фаза більшого взаєморозуміння, як нині, після 24 лютого. А потім природа взяла своє, як то кажуть. Тому згадаймо в цьому контексті про так звані “операції під чужим прапором”. Термін з ХVІ сторіччя, коли пірати вивішували на кораблі прапор дружньої до торговельного судна країни, щоб захопити його.
Лишається вище керівництво держави, армії, РНБО. Тут на тактично- оперативному рівні нарешті постійно щось відбувається. Іноді по ділу, а іноді “з гімна і палок”. Всі ці пазли якось потроху сповзаються докупи, але загальний малюнок усе ще невиразний.
Нам потрібен аналог House Un-American Activities Committee (після 1968 року – “Комісія з внутрішньої безпеки”) – Комісія по розслідуванню антиукраїнської діяльності. Нам потрібен свій “Патріотичний Акт”. Просте посилення контррозвідувального режиму в існуючих протоколах – це як ставити HIMARS на пікап.
Нам потрібні нові, сучасні сітки, щоб гаслом дня для фахівців в сфері нацбезпеки стало: “Прийдіть до мене, і я зроблю вас ловцями НЕЛЮДЕЙ”.
Частина друга
«Spies are of no use nowadays. Their profession is over. The newspapers do their work instead».
Oscar Wilde, 1895
Ми з задоволенням і зловтіхою читаємо про те, що кацапи розконсервовують, зокрема, старі Т-62, з яких приблизно лише кожен десятий придатний до якогось вжитку. Жбурляють на нас дедалі архаїчніші авіабомби. Навіть змушені видавати своїм старі дискові автомати ППШ, бо це, мовляв, “зброя перемоги” в Другій світовій. Стара зброя – це однак зброя. Неточна, калічна, ламка – але вона теж вбиває.
В інформаційній складовій війни відбувається те саме. По цілому світу розконсервовується кремлівська агентура впливу часів “холодної війни”, настільки давня, що годі було сподіватися, що вона взагалі ще жива. Але, образно кажучи, кожна десята з цих “консерв” теж вражає свої цілі.
Можемо констатувати, що ідеологема “денацифікації”, оперта на самодурську стратегію “руского міра”, зазнала поразки. Наш ідеологічний ресурс (зокрема, європеоцентричний світогляд, високий рівень національної стійкості, критичне мислення), кількісно і якісно виявився цілком іншим, ніж про це доносила російська агентура. По-перше, за правдиву інформацію в Росії не платять, а садять. По-друге, традиційно неадекватне сприйняття українців росіянами створило хибний стратегічний наратив про масову підтримку українцями політики Путіна та їхню тотальну ненависть до української держави і української влади. В результаті як інформаційні, так і кінетичні тактичні операції росіян були приречені на провал.
Тепер масштабна iнформаційна контратака Москви інакша, і розгортається здебільшого на Заході. Вона комплексна, за характером ураження нагадує мінувальний касетний боєприпас, уражаючі елементи якого розлітаються далеко від епіцентру вибуху. І чекають на свою жертву до моменту її контакту з джерелом інформації . Щось вибухає, уражаючи когнітивну сферу людини, щось – ні.
Ми традиційно яскраво реагуємо на “засіб доставки” інформаційної отрути, на умовного “кіссінджера” чи “меркель”. Але на момент нашого реагування, це вже порожній контейнер. Я іронічно ставився до масштабу і, головне, пафосу боротьби з фейками шляхом простої публікації спростувань в мас-медіа. Кількість і якість затрачених зусиль були схожі на поціляння в “теплові пастки”, які відстрілюються з літального апарату для перенацілення засобу ураження.
Фейк ефективний в умовах неможливості отримати альтернативну інформацію і має не таку широку цільову аудиторію для одурення, як здається на перший погляд. У всіх інших випадках він працює як посилюючий чинник переконань для аудиторії, яка вже віддавна налаштована проросійськи. І в принципі не збирається з’ясовувати правдивість меседжу. Такі вкиди належать здебільшого до категорії “чорної” пропаганди (переважно на західну аудиторію), коли вказане джерело інформації не існує, або “сірої” (переважно для української аудиторії), так звані “двухходовки”. Інша назва – “солом’яні аргументи”.
Це дві інформації з однаковим тактичним завданням, але формально одна з них дискредитує іншу. Отримувач інформації автоматично вибирає з двох лих менше, і дезорієнтація свідомості посилюється. Численні розвінчувальні стендапи “хороших русских” виконують саме таку функцію.
Тепер джерелами прямої ворожої дезінформації на Заході стають реальні фізичні особи зі статусами колишніх військових, профільних експертів чи журналістів з доступом до інсайдерської інформації. Раніше “диспетчер Карлос”, який заявляв, що українські літаки збили MH17, був чимось екзотичним. Зараз таких персоналізованих брехунів – батальйони. Це така сама технологія завоювання довіри, як у шлюбних аферистів. Респектабельність, легка загадковість, емоційний зв’язок.
На слуху у нас історія француза Адрієна Боке (Adrien Bocquet), відомого травневими розповідями про “звірства “Азову” і заявами, що звірства російських окупантів в в Бучі – це інсценування. Його брехню викрили українські і французькі фактчекери. Ньюсмейкер з 2010 року два роки був паралізований i став відомий у Франції завдяки розповідям про свою боротьбу з хворобою. “Розкручував” Боке великий трамполюб, 81-річний журналіст Андре Беркофф (Andre Bercoff), наполовину росіянин, народжений в Бейруті. Він був близький до президента Франції Міттерана, був головою прес-клубу журналісtів Франції. Словом, “кріт” зі стажем.
А от інша, зовсім свіжа історія (яка сподобається любителям погрожувати нашим ворогам “Гаагою”). 36-річний агент ГРУ Сергей Черкасов, під легендою громадянина Бразилії Вiктора Феррейри (Victor Muller Ferreira), намагався вписатися на стажування не абикуди, а до Міжнародного кримінального суду. Він міг би отримати доступ до чутливої інформації і впливати на хід розгляду кримінальних справ. Контррозвідка Нідерландів врешті… не пустила його в країну, побіжно відзначаючи високий рівень законспірованості агента. Правда, в Бразилії його арештували.
Таких історій – сотні Саме лише російське федеральне агентство “Россотрудничество” (яке веде родовід з 1925 року), а фактично є центральним апаратом легальної резидентури, має 98 представництв у 81 країні світу. Кілька років тому його бюджет становив близько мільярда російських рублів (приблизно 17 мільйонів доларів США), повні офіційні дані закриті. З 2019 року, за окремими публічними даними, цей бюджет потроївся , і мільярд рублів був виділений лише на навчання іноземних студентів. (Наказ “Россотрудничества” про створення інформаційної системи “Обучение в России для иностранцев” від 2019 р.) Але це все середній рівень проникнення ворожої агентури. Про шпигунську “піхоту” низового рівня я вже писав у попередній частині.
З вищим рівнем набагато складніше. Людська свідомість утримує в полі уваги дедалі коротші часові фрагменти. Це вже навіть не “кліпове мислення”, а мозаїчне. Ми констатуємо брак критичного мислення, тому що ростуча емоційна перевантаженість більше не заохочує людину пов’язувати окремі події в логічну послідовність. А масштаби і часова шкала явища такі, що не дозволяють свідомості прийняти його.
Відома притча про чотирьох сліпих мудреців і слона. Кожен з них тримався за якусь частину слона, і описував тварину відповідно до своїх тактильних відчуттів.
Колись в літературній молодості я написав оповідання “П’ятий мудрець”, де припустив, що був ще один, який тримався за те, що у слона між задніми ногами. Не знаю, наскільки можна цю виразну слонячу частину назвати інтимною. Але повідомити це таємне тактильне знання він світові не міг з морально-етичних причин, і воно лишилося тільки для посвячених.
Тому російська кількість старих агентів впливу у політичних верхівках країн світу це, власне, той самий “слонячий” масштаб явища, про який вголос говорити незручно.
Історія радянської ще зовнішньої розвідки починається в 20-х роках минулого століття. Строго кажучи, з 1927 року, коли Іноземний відділ Особливого відділу ВЧК отримав статус окремої організації.
До розпаду СРСР систему розвідувальних органів становили: зовнішня розвідка, з 20.12.1920 року та співробітництва з органами соціалістичних країн та іншими та військова розвідка – Головне розвідувальне управління при Генеральному штабі Міністерства оборони СРСР – ГРУ. Вербування проводилося переважно на ідеологічних засадах. Так в 30-роках була завербована так звана “Кембриджська п’ятірка”, представники британської еліти Кім Філбі (першим завданням Філбі було шпигувати за власним батьком, розвідником-сходознавцем), Ентоні Блант, Гай Берджес, Дональд Маклін та Джон Кернкросс (Kim «Stanley» Philby, Donald Duart «Homer» Maclean, Anthony «Johnson» Blunt, Guy «Hicks» Burgess, John «List» Cairncross). Усі п’ятеро обіймали високі посади у британській розвідці та дипломатичних структурах. Лише кілька років тому “Financial Times” припустила, що мережа насправді була більшою (справа Седріка Белфріджа (Cedric Henning Belfrage) .
Їх (і ще півтора десятки невідомих) завербував і скерував в британську розвідку, контррозвідку і МЗС агент-нелегал Арнольд Дейч (Arnold «Stephan» Deutsch), який викладав цим, тоді ще студентам, в Кембріджі. В цьому допомагав і інший агент КГБ, теж викладач Кембріджу, Джеймс Клагман (James Klugmann).
Тобто ще на той час радянська агентура високого рівня “діставала” до самого верху політичного істеблішменту західних країн.
Після Другої світової війни для радянських шпигунів сталася і зовсім сприятлива агентурно-оперативна обстановка. Комуністичні ідеї в світі користувалися популярністю. Але вербувальні заходи трохи видозмінилися. Не рекомендувалося, наприклад, залучати до агентурної роботи дійсних членів комуністичних партій своїх країн, щоб у публічній сфері агенти могли діяти з “незалежних” позицій і легше просуватись по кар’єрній драбині.
Епіцентрами таких комплексних інформаційно-політичних впливів в Центральній Європі стали Франція і Німеччина, остання – особливо після возз’єднання зі східними землями. Ми до сьогодні є жертвами створеного Кремлем “культу Де Голля”, людини, яка вивела Францію з НАТО у 1966 році, і навіть під час війни, не кажучи вже про потім, вела жорстку антиамериканську політику (Рузвельт назвав її “блискучою отруйною пропагандою”). І, як я вже казав, з мораллю більше не заморочувалися. Наприклад, чільний співробітник розвідки ФРН, завербований КГБ, Хайнц Фельфе (Heinz “Paul” Felfe), свого часу був оберштурмфюрером СС.
Історія російських впливів в США – окрема тема. Скажу лише коротко в цілому, що приблизно до середини 70-х американці опиралися досить гідно. Аж доки не повиростали і не прийшли в велику політику “комсомольці” часів хіппі.
Відповідно з Франції російські впливи полізли франкомовним світом, з Німеччини – німецькомовним (Австрія насамперед)
Тепер практичне.
Старий агент впливу не обов’язково має посідати найвищі державні посади, хоча це зовсім не виключено. Це радше клерк високого рівня або заслужений емерит з давніми впливовими друзями по елітному гольф-клубу, ”old school tie”. Важливо, щоб документообіг довкола державного діяча складався таким чином і з такими акцентами, щоб у топового спікера не лишилося варіантів інтерпретації реальності, крім потрібних агенту.
Політика кожної з західних країн – результат складних бюджетних компромісів, в яких власне ідеологія не фігурує як вирішальний чинник. Ідеологічні преференції давно там стали моветоном. Тому лобіювання агентом впливу більшого державного або континентального патріотизму невразливе з точки зору особистої репутації, але чудово працює на кремлівську ідеологію “розділяй і владарюй”.
І це не постійний вплив. Це як підводний човен, який спливає в несподіваному місці, дає ракетний залп і знову занурююється на недосяжну глибину. Він може бути як завгодно старий, важливі несподіваність, місце і час.
Окремо про топові західні медіа. У нас лишилося ще пострадянське уявлення після брехливої комуністичної пропаганди, що всі без винятку західні медіа безоглядно дотримуються якихось фантастично правдивих стандартів подачі інформації. У кожного видання є своя історія, своя аудиторія і свої власники. І є добрі старі друзі власників. Європейські і заокеанські видання одного джерела можуть відрізнятися. Є редакційні статті, а є “читач написав в газету”. Ми вже приблизно уявляємо, що таке газета ”Сан”, але досі ставимо знак ідеологічної рівності між, наприклад, ”Вашингтон Пост” і “Нью-Йорк Таймс”. Є свобода слова, яка дозволяє аргументовану точку зору, особливо якщо вона державницька.
Наївно вважати, що ці люди постійно переживають який страх викриття, як в посередніх шпигунських триллерах. Сфера контррозвідки надто тісно переплетена з політикою, особливо електоральною. Зі згадуваної вище “Кембріджської п’ятірки”, про яку перший голова ЦРУ Ален Даллес (first civilian director of the Central Intelligence Agency ) казав, що це- “найпотужніша розвідувальна група часів Другої світової”. Tроє втекли в СРСР попри стеження, один отримав рік тюрми, а одного не судили взагалі. А довести сьогодні склад злочину в сфері інформаційної політики на користь іншої лержави – це вам не подружжя Розенбергів (Julius and Ethel Rosenberg ) засудити за видачу технологій створенння атомної бомби комуністам.
Невидимий світ розвідки назагал добре взаємно поінформований, особливо коли мова йде про ветеранів. Всі зі всіма колись якось контактували, але то таке, “гріхи молодості”. Позаяк “холодна війна” офіційно завершилася Мальтійським саммітом у 1989 році, то всі згадки про неї інформаційно прикопали, от як радіоактивні ґрунти в Чорнобильському лісі. Спробуй копни трохи глибше – і отримаєш серйозне, або й смертельне ураження, перевірено російськими інтервентами навесні 2022-го.
На мою думку, “холодна війна” ніколи не закінчувалися. Це були такі “Мінські домовленості” світового масштабу, при яких на втрату ідеологічних позицій Заходу за взаємною згодою заплющили очі. Як і в українському випадку, це дало можливість Кремлю перегрупуватися, наростити розвідувальні зусилля і почати масовану інформаційну інвазію під прапорами рускоязичія і рускомірія, сукупно з енергетичним і ядерним шантажем.
Тобто станом на зараз Москва має оперативну перевагу в інформаційній сфері Заходу, оскільки насправді вона ніколи “холодну війну” і не програвала.
Старі агенти впливу – це як пухлини, які настільки глибоко вросли в тіло істеблішменту своїх країн, що хірургічне втручання може поставити під питання життєдіяльність усього державного організму. Навіть сама постановка такого питання автоматично тягне за собою питання до попередників, при яких усе це неподобство так комфортно себе почувало.
Все вищезгадане в повній мірі торкається і України. З одного боку, впливові і багаті люди, які роками відверто працювали на Росію і при цьому чудово себе почували, всім відомі. Їхні формальні ідеологічні позиції не мають значення, тим більше, що вони їх легко міняли на протилежні, залежно від ситуації. “Козел відпущення” у вигляді Медведчука – це радше вимушений жест, реверанс в бік громадянського суспільства. Це не торкається власне шпигунів, з якими СБУ поволі розбирається, я про серйозних агентів впливу. Коментувати це краще українським політикам і політологам, хоча тут зразу випливає рятівне для агентури “не на часі”.
Розмінування всякого старого боєприпасу з російських запасів – справа ризикована і небезпечна. Тому краще дистанційний підрив. Інформаційний, звісно.
Олег Покальчук, соціальний психолог