Створити Орден боротьби за свободу та визначити його місію – виключне право українців

Війна має багато вимірів (рівнів).  Я маю намір дослідити як переваги на дипломатичному, когнітивному рівні, навіть в умовах нестабільності ключових політичних гравців, використати для посилення фронту на землі (на кінетичному рівні).

Доктрина НАТО говорить про дипломатичний, інформаційний, військовий, економічний фінансовий, розвідувальний та правовий вимір сили (DIMEFIL: Diplomatic, Informational, Military, Economic, Financial, Intelligence, and Legal). Клаузевіц стверджував, що «війна – це продовження політики» (авт. а для торговців – економіки). Дмитро Золотухін та Валерій Пекар говорять про «сім рівнів» україно-російської війни.

Росіяни зараз фокусуються на найбільш вигідному для них кінетичному вимірі: нападаю і наступаю, тому що можу. Для спротиву нам потрібна армія: техніка, безпілотні системи, і солдати.

Мета моїх роздумів: як і звідки нам залучити воїнів і ресурси? Для історичної ілюстрації я обрав період хрестових походів, характерний зіткненням різних військових організацій, економік та світоглядів.

Справді, наша війна з Росією має свій світоглядний вимір – це протистояння між авторитаризмом та демократіями, що, як і в часи хрестових походів, піднімає статус конфлікту до світового. В економічному вимірі – це також глобальна війна економіки приватних торгових домів Заходу проти економіки державної інфраструктури Сходу (Газопроводи РФ, «Один пояс, один шлях» Китаю). Лише на кінетичному рівні війну, поки що, примудряються утримувати в кордонах України. На цьому рівні Україна несе людські втрати практично одноосібно, і це є нашим слабким місцем.

Важливо, що у жодному з вимірів нам не гарантована ані «правота», ані перевага. Наприклад, класична економіка Китаю, яка базується на величезній громадській, державній інфраструктурі, була більш ефективною протягом майже усієї [[1]] історії людства і має шанси стати такою знову. Економічні переваги легко конвертуються у кінетичні (великі батальйони, багато моторів та дронів).

У середньовіччі на фінікійському узбережжі Середземномор’я феодальна, приватна, християнська, сільська традиція зійшлася з общинною, тюркською та торговою. У горнилі тих конкурентних битв народилися нові для Європи військові та економічні засади: наймані армії та торгові доми, банки і корпорації. Аналогія тим цікавіша, що сьогодні Росія – така ж частина цивілізації «Заходу», як і ісламські держави Леванту ХІІ-ХІІІ ст [[2]]. Прямого зіткнення зі Сходом (Китаєм) тоді також не було, а в економічному розрізі боротьба велася за маржу на торгових шляхах зі Сходу в Європу.

Алегорія з середньовіччям потрібна мені для того, щоб краще пояснити механіку найефективніших інструментів світоглядної війни. На відміну від феодальних воєн за власність чи міжнаціональних воєн за кордони, які велися і ведуться силами феодала чи країни, війна світоглядна мобілізує ресурс міжнаціональний (цивілізаційний). Інструментами мобілізації у ХІІ ст  була, безумовно, віра, а бойовою зброєю християн – військові Ордени (Госпітальєри, Тамплієри, пізніше – Тевтонці), які освячувалися владою найавторитетнішої особи західного світу – Папи Римського.

У мусульман найефективнішою бойовою структурою виявилися мамлюки (яничари), професійні воїни ісламу, яких готували до війни з дитинства і які «належали» правителю: дітей на службу буквально купували у батьків. Мамлюки перемагали, коли правитель силою об’єднував під свою владу значну територію, яка ставала ресурсною базою для війни. Українські професійні воїни-козаки – це варіація мамлюків, вишкіл і етос яких формувався під впливом школи османських яничар. Протягом століть козаки шукали господаря, який визнає їх права і гідно заплатить за службу. Спроби стати на службу короля, царя чи султана відразу підривали кроскультурний фундамент козацької вольності. Національна гетьманщина обмежила ресурсну базу козацтва. Росія, до речі, пробує зростити своє покоління мамлюків – дітей «Артеку» та пропаганди. Тому пропоную звернутися до альтернативного, західного підходу формування професійних військових структур.

Фішка орденів була в тому, що їх ресурсною базою були маєтності, розташовані в різних країнах Європи, які могли бути навіть у стані війни одна з одною: доми тамплієрів були і в Англії, і у Франції, і у Фландрії, і у Іспанії та Німеччині, хоча відповідні королі постійно ворогували.

Ідейною базою християнських орденів була спільна віра. Віра є важливою складовою будь-якого руху, схильного до сублімації пасіонарності особистості у спільному для вірян напрямку. Рухи створюють ворогів: внутрішніх (єретики, старообрядці, євреї, троцкісти) і зовнішніх. Іслам спрямовував синергію вірян у джихад, християни – у Хрестові походи, Гітлер – у створення третього Рейху, Сталін і Ленін – у перемогу світового комунізму. Організований натовп з будь-якою месіанською ідеєю на чолі з вождем спричиняє війни. Натовп також чудово гуртується за ознакою крові (нації, свої-чужі). Ця модель мобілізації зараз використовується в рф. Усі наші націонал-патріоти з тої ж пісочниці, і це не докір, а констатація обмеженості національного ресурсу. До речі, після невдачі ідеї хрестових походів церква і королі акумулювали пасіонарність віри у боротьбу з внутрішніми ворогами і за взаємною згодою швиденько покінчили з тамплієрами, оголосивши тих … єретиками. Тому я не про віру «проти» чужих: росіян, православних, іудеїв чи мусульман, – а про  пошук спільної ідеї.

Занотуємо, що зовнішній вектор пасіонарності вірян є войовничим, але хибним, а засади ідейності варто шукати у «просвітництві», та розвитку особистості. Далі про ідею, як джерело ресурсу.

Загальна віра (у доволі безумні речі на кшталт звільнення від земних гріхів за вбивство невірних, у обіцяне царство небесне та інше мракобісся) і спільна організація – церква, а не, наприклад, мова чи спільна історія, допомогли християнам мобілізувати людський і матеріальний ресурс на священну ідею війни за серцевинні землі іншої віри. Ідея, з погляду стратегії, така собі: від Єрусалиму до баз постачання – умовного Парижу, – 3 400 км пустелею, горами, морями, полями, знову горами і лісами. Католицька церква проголошувала Хрестові походи та всіляко їм сприяла, накладаючи єпитимію (церковну покуту за гріхи) у вигляді участі у походах/паломництві до Святої землі. Якщо людина не була спроможна тримати в руках зброю – вона могла пожертвувати на святу справу своє майно. Так віру та ідею конвертували у ресурс.

Сотні тисяч паломників та воїнів з відусіх-усюд прагнули побачити Гріб Господній та інші інсталяції із Євангелія. Мандат від Папи Римського на охорону паломників та збройну боротьбу з ворогами Єрусалимського царства отримали Ордени. Тамплієри (храмовики) були першими і стали «конверторами» ідеї у матеріальний ресурс. Священна війна і її фінансування було призначенням цього монашого ордену. За потреби увесь люд паломників чоловічої статі, який ступав на святу землі просто мобілізовували. Ухилянтів тодішні монахи-тецекашніки покидали подихати в пустелі з молитвою і благословенням на устах.

Ще раз: ордени не були французькими, італійськими чи німецькими. Їх об’єднувала вища місія. Магістр (голова) ордену обирався не за національною чи спадковою ознакою, а за професійними якостями. Кроскультурність і крос-територіальність, обмін знаннями і досвідом зробили їх найкращими воїнами, архітекторами, фінансистами адміністраторами і вихователями тодішнього світу і народили легенди.

Когнітивна, світоглядна перевага також пояснює диво нашої стійкості. За відсутності власного інфраструктурного стрижня та власних торгових домів (failed state як державна надбудова та економічна одиниця) Україна вистояла. На початку 2022 р. українське керівництво та мережеві структури суспільства перенесли центр тяжіння війни з економіки та інституцій до сфери ідей та цінностей, чим підняли мораль громадян і спромоглися залучити ресурси Заходу. Ціннісний людиноцентризм дозволив Києву на повний зріст вимагати підтримки демократичних країн, попри те, що останні діяли виключно в економічному вимірі торгових домів. Світоглядна війна за ідеї нікому не подобається, бо звужує простір укладення угоди – трампівської deal і путінського «мы так не договаривались». Портяночний російський джихад та авторитарна економічна інфраструктура війни зустрілася з етосом Людської гідності. Але Київ стоїть. Суб’єктність Києва, який поки не можуть нагнути ані Москва, ані Пекін, ані Вашингтон, відрізняє нас від Єрусалимського царства, яке завжди було складовою частиною і острівцем феодального християнського Заходу.

Заради об’єктивності нагадаю, що зрештою, сукупність факторів: централізація влади монархів, їх спільна зацікавленість у послаблені влади Святого Престолу, втома від «священних воєн», які були, як правило, збитковими, – призвели  до того, що ордени стали заважати монархам. Почалися тьорки за власність і ресурси, за межі суверенітету. Після перемог мамлюків на Сході, європейці «повісили всіх собак» на Тамплієрів та, зрештою, фізично їх знищили після двох століть сумлінної служби.

Чого нас учить історія орденів? Чи можемо ми використати її уроки у нашій екзистенційній кінетичній війні?

По-перше, ми маємо робочий інструмент конвертації ідей у матеріальний ресурс та ефективну військову організацію. Посвята Папи нам не потрібна, оскільки Україна володіє тут самодостатнім моральним авторитетом: ми зараз старші на фронті боротьби з автократіями, а тому ми визначаємо правила. По-друге, ми точно знаємо, що заважає такій конвертації на міжнаціональному рівні: месіанство, націонал-патріотизм, боротьба з проявами іншої культури (російською мовою).

Не вистачає нового символу віри, ключової ідеї Ордену, яка зараз вкладається в таку рамку:

Має внутрішній вектор спрямування пасіонарності – у свободу розвитку людини. «Вірую в людину та свободу її розвитку».

Пасіонарність виражається у дії. Зовнішній вектор дії сьогодні – не стати рабом автократії (уряду) чи споживання. Консьюмерізму демократій торгових домів нам мало і він заважає етосу воїна. «Вірую в дію і борюся за свободу».

Пасіонарність розуміє обмеженість власних спроможностей і приймає синергію спільнодії. «Вірую в силу людей Свободи».

Свобода дій у її прагненні протистояти/змагатися з обмеженнями та обов’язками автократій потребує відповідного поля для гри. Гідність і жертовність українців, наша щоденна боротьба зі злом, відмова прийняти мир на умовах рабства, створили простір боротьби за свободу. Це дарує українцям історичний шанс на створення та визначення місії Ордену Свободи.

Амінь

Володимир Полевий – підполковник ЗСУ

[1] Ян Морис. Чому Захід панує – натепер. Оповіді з історії та що з них випливає щодо майбутнього. – Кліо. – 2018. – 784 с.

[2] Ніл Ферґюсон. Цивілізація. Як Захід став успішним. – Наш формат. – 2018. – 488 с.