“Тиск на росію зростає, але війна далека від завершення”, – Віктор Ягун

За матеріалами закордонної преси станом на 21 вересня громадянам Україні варто відкинути дві однаково небезпечні ілюзії.

Перша — що росія вже “ось-ось розвалиться”.

Друга — що вона може безкінечно вести цю війну без серйозних наслідків.

Правда посередині. І вона для кремля дедалі неприємніша.

На фронті росія все ще здатна наступати, концентрувати сили, перекидати резерви й шукати слабкі місця. Але її наступальні плани дедалі частіше доводиться коригувати під ударами української армії.

Операція “Vivaldi” на Лиманському напрямку стала саме таким прикладом. Українські сили зірвали російський задум просування через Лиман і Святогірськ із перспективою охоплення слов’янсько-краматорського “фортечного поясу” з півночі.

Це не “крах російського фронту”. Але це зрив конкретного оперативного задуму.

А на війні саме з таких зривів поступово складається стратегічна ціна.

Російські втрати залишаються надзвичайно високими. Естонська військова розвідка повідомляє: третій тиждень поспіль — понад 10 тисяч убитих і поранених за тиждень. За їхньою оцінкою, темпи втрат уже перевищують темпи поповнення.

Це ще не колапс. Але це вже арифметика виснаження.

Другий процес ще важливіший: війна дедалі глибше заходить на територію самої рф.

Аеродроми. Склади. Пункти управління БпЛА. ППО. Нафтопереробні заводи.

Українські далекобійні удари давно перестали бути лише політичними сигналами. Вони перетворюються на системну кампанію проти російського військово-економічного тилу.

Удари по Московському, Сизранському, Саратовському та інших НПЗ — це вже не “красиві картинки з пожежами”.

Це паливо для армії, логістика, експортні доходи, податки до бюджету, обладнання, яке через санкції дедалі складніше ремонтувати й замінювати.

Саме тому нафтопереробка стала для москви одним із найболючіших напрямків.

І тут проявився ще один парадокс цієї війни.

Удари України почали впливати не лише на російський ринок, а й на глобальні ціни на пальне. Через це у Вашингтоні вже звучать заклики обмежити удари по російських об’єктах виробництва дизельного пального.

Це дуже показовий момент.

Щойно Україна знаходить точку, де росії справді боляче, одразу виникають розмови про “ризики для світового ринку”.

Україна при цьому заявляє цілком логічну позицію: припинення ударів по енергетиці можливе лише на взаємній основі. росія припиняє бити по українській енергосистемі — тоді можна говорити про взаємні обмеження.

Інша важлива зміна — санкції США.

18 вересня Дональд Трамп підписав новий закон, який посилює тиск на російський енергетичний і оборонний сектор, “тіньовий флот” та відкриває можливість введення тарифів до 100% проти великих покупців російських енергоносіїв.

На папері це потужний інструмент. Але санкції працюють не тоді, коли їх урочисто підписують. Вони працюють тоді, коли їх застосовують.

І головне питання тепер просте: чи готові США реально тиснути на Китай, Індію та інші країни, через які росія продовжує отримувати мільярди за нафту?

Саме тут буде видно різницю між політичною декларацією та реальною стратегією.

Ще один штрих до портрета сьогоднішньої росії.

Поки в західних столицях періодично говорять про можливе повернення бізнесу до рф після “мирного врегулювання”, кремль передає активи Nestlé та Auchan під зовнішнє управління.

Тобто росія фактично сама демонструє іноземному бізнесу: право власності тут існує доти, доки це влаштовує державу.

Але було б небезпечно недооцінювати противника, росія адаптується.

Вона нарощує застосування реактивних ударних дронів, швидкість яких може сягати близько 500 км/год. Вона шукає способи прориву української ППО. Вона продовжує удари по енергетиці, транспорту, промисловості й цивільній інфраструктурі.

Тому казати, що “росія вже програла”, — така сама помилка, як і казати, що її ресурси безмежні.

росія не падає, але вона платить дедалі більше: людьми, технікою, пальним, грошима, логістикою, технологіями і часом.

Україна також платить страшну ціну. Попереду складний період, і наша стійкість залежатиме від ППО, енергетики, власного оборонного виробництва та зовнішньої підтримки.

Тому головна битва сьогодні йде вже не лише за посадки, села чи кілометри карти.

Це війна на виснаження двох систем.

І переможе не той, хто голосніше заявить про “успіх”.

А той, хто довше зможе відновлювати людей, техніку, боєприпаси, енергетику, фінанси та політичну волю швидше, ніж противник здатен усе це знищувати.

Саме тут сьогодні проходить справжній фронт цієї війни.

За зсилкою далі – приватний канал Віктора Ягуна у WhatsApp, де в режимі реального часу можна ознайомлюватися з авторськими дослідженнями, стратегічною аналітикою, концептуальними матеріалами з питань національної безпеки та геополітики, а також із щоденним аналізом ситуації в Україні та навколо неї.